ІСТОРІЯ СЕЛА ОЛЕКСАНДРІВКА
Олександрівка- село, центр Олександрівської сільської ради. Розташоване за 25 км від Валок та за 35 км від залізничої станції Ков’яги.
Село засноване 1861році поміщиком П.Базилевським на його землі і назване спочатку хутором Базилевщиною. Пізніше перейменоване в Олександрівку (на пошанування свого сина). Належало до Сніжківської волості. Першими поселенцями Олександрівки були селяни села Сніжків, які після земельної реформи 1861 року одержали тут земельні наділи. Пізніше почали приїздити селяни з інших сіл. За переписом 1864році тут було вже 20 дворів, в яких проживало 22 особи. Були винокурний та сукновальний заводи, які належали П.Базилевському.
У 1870-х роках в Олександрівці з’явилося кілька вітряних млинів. Заселення Олександрівки йшло повільно, і Базилевський продав час тину землі поміщику Михутіну. Решту земель він віддав в оренду селянам, а також продав тим людям, які заселяли Олександрівку. З 1900 року почалося заселення дрібних хуторів, які налічували до 10 дворів (Савранка, Савина, Липова Балка та інші)
У 1914 році було утворено Олександрівську волость з частини населених пунктів Сніжківської волості. Першим старостою був С.Р. Василенко. Ліквідована у 1923 році у зв’язку з організацією Олександрівської сільської ради.
З 1929 року почалася колективізація, яка йшла дуже повільно. Чимало заможних селян було вислано на Соловки, а їхні господарства націоналізовані й стали базою для створення місцевих колгоспів.
У 1932 році всі артілі об’єдналися в одне господарство – «Нове життя».
На початку 1933 року ситуація, у якій опинилися селяни, стала критичною:позбавлені хліба, селяни почали масово вимирати з голоду. Смертність набирала таких розмірів, що в кінці 1933 року було припинено навіть виписування свідоцтв про смерть. Голодомор активно вплинув на рух населення: чимало селян залишили свої домівки і намагалися рятуватися у містах .
За підрахунками місцевого населення від голоду в Олександрівці загинуло приблизно 119 чоловік. Їх прізвища записані у книзі «Чорні жнива». Упорядник та автор вступної статті Тамара Поліщук.
Мирна праця жителів Олександрівка була порушена фашистською навалою. Війна завдала Олександрівці великих збитків . було спалено фактично все село (залишилося лише вісім хат). З 1945 року розпочалася відбудова села, яка продовжувалася близько десяти років.
З 1967 року господарство очолював Буряк Іван Семенович. Близько сорока літ очолював Іван Семенович спочатку колгосп, а потім усі реформовані сільгосппідприємства в цьому селі. І всі ці роки були вони кращими в районі й області, славились високими врожаями і рекордними надоями.
Ніколи не відокремлював Іван Семенович виробничі справи від соціальних турбот. Дороги і житло для селян, розвиток культури і медичне забезпечення, щоденні побутові клопоти і, нарешті, своя загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - усе це віхи життя справжнього Господаря, що дбав не тільки про день сьогоднішній, а й про перспективу села.
Прилучаючись до спадщини предків, ми стаємо зрілішими, прозорливішими, впевненішими у собі, бо завжди відчуваємо пульс могутнього культурного пласту, на якому творимо сьогоднішні цінності. Лише усвідомивши себе учасниками цієї безперервної праці багатьох поколінь, люди відчувають відповідальність за долю рідного краю.
Звертаючись до минулого, ми не просто шукаємо, що «взяти» у ньому, запозичити для сьогоднішнього життя, а прагнемо пізнати самих себе, відкриваємо джерела високих моральних якостей трудової людини. Нині нам украй необхідні накопичені знання про рідний край та економічний розвиток села, який заповіли нам наші пращури. Людина завжди повинна знати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком...
Село засноване 1861році поміщиком П.Базилевським на його землі і назване спочатку хутором Базилевщиною. Пізніше перейменоване в Олександрівку (на пошанування свого сина). Належало до Сніжківської волості. Першими поселенцями Олександрівки були селяни села Сніжків, які після земельної реформи 1861 року одержали тут земельні наділи. Пізніше почали приїздити селяни з інших сіл. За переписом 1864році тут було вже 20 дворів, в яких проживало 22 особи. Були винокурний та сукновальний заводи, які належали П.Базилевському.
У 1870-х роках в Олександрівці з’явилося кілька вітряних млинів. Заселення Олександрівки йшло повільно, і Базилевський продав час тину землі поміщику Михутіну. Решту земель він віддав в оренду селянам, а також продав тим людям, які заселяли Олександрівку. З 1900 року почалося заселення дрібних хуторів, які налічували до 10 дворів (Савранка, Савина, Липова Балка та інші)
У 1914 році було утворено Олександрівську волость з частини населених пунктів Сніжківської волості. Першим старостою був С.Р. Василенко. Ліквідована у 1923 році у зв’язку з організацією Олександрівської сільської ради.
З 1929 року почалася колективізація, яка йшла дуже повільно. Чимало заможних селян було вислано на Соловки, а їхні господарства націоналізовані й стали базою для створення місцевих колгоспів.
У 1932 році всі артілі об’єдналися в одне господарство – «Нове життя».
На початку 1933 року ситуація, у якій опинилися селяни, стала критичною:позбавлені хліба, селяни почали масово вимирати з голоду. Смертність набирала таких розмірів, що в кінці 1933 року було припинено навіть виписування свідоцтв про смерть. Голодомор активно вплинув на рух населення: чимало селян залишили свої домівки і намагалися рятуватися у містах .
За підрахунками місцевого населення від голоду в Олександрівці загинуло приблизно 119 чоловік. Їх прізвища записані у книзі «Чорні жнива». Упорядник та автор вступної статті Тамара Поліщук.
Мирна праця жителів Олександрівка була порушена фашистською навалою. Війна завдала Олександрівці великих збитків . було спалено фактично все село (залишилося лише вісім хат). З 1945 року розпочалася відбудова села, яка продовжувалася близько десяти років.
З 1967 року господарство очолював Буряк Іван Семенович. Близько сорока літ очолював Іван Семенович спочатку колгосп, а потім усі реформовані сільгосппідприємства в цьому селі. І всі ці роки були вони кращими в районі й області, славились високими врожаями і рекордними надоями.
Ніколи не відокремлював Іван Семенович виробничі справи від соціальних турбот. Дороги і житло для селян, розвиток культури і медичне забезпечення, щоденні побутові клопоти і, нарешті, своя загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - усе це віхи життя справжнього Господаря, що дбав не тільки про день сьогоднішній, а й про перспективу села.
Прилучаючись до спадщини предків, ми стаємо зрілішими, прозорливішими, впевненішими у собі, бо завжди відчуваємо пульс могутнього культурного пласту, на якому творимо сьогоднішні цінності. Лише усвідомивши себе учасниками цієї безперервної праці багатьох поколінь, люди відчувають відповідальність за долю рідного краю.
Звертаючись до минулого, ми не просто шукаємо, що «взяти» у ньому, запозичити для сьогоднішнього життя, а прагнемо пізнати самих себе, відкриваємо джерела високих моральних якостей трудової людини. Нині нам украй необхідні накопичені знання про рідний край та економічний розвиток села, який заповіли нам наші пращури. Людина завжди повинна знати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком...
