Меню сайту
Статистика
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Корисні посилання
Захист прав дітей
Головна » 2020 » Май » 8 » День пам’яті та примирення
07:37 День пам’яті та примирення | |
 Протягом 17-20 жовтня 1941року весь район був захоплений фашистами . Почалися довгі 23 місяці німецької окупації Валківщини. Фашисти встановили тут свій режим: найменше невиконання наказів або протидія новому режиму жорстоко каралися. Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування країни. До Німеччини вивозили сировину, метали, продовольство і навіть родючі українські чорноземи. На роботу в промисловості й сільському господарстві Німеччини, по суті в нацистське рабство, було вивезено з України 2,3млн. найпрацездатніших чоловіків і жінок, переважно молодих. За роки війни до Німеччини з Олександрівки було вивезено майже всю працездатну молодь села. Окупаційні власті, оголосивши всі землі власністю німецької держави, не пішли на ліквідацію колгоспу. Вони примушували працювати селянство забирали весь урожай. Про тяжку працю односельців ми дізналися із спогадів очевидців Великої Вітчизняної війни. Протягом декількох років в Олександрівській школі проходила акція «Односельці», під час якої учні збирали спогади жителів нашого села про голод, Велику Вітчизняну війну, відбудову села. Для ветеранів війни та очевидців - це частка життя, яку вони прожили, віддаючи всі свої сили для звільнення Батьківщини. Для нас, народжених після війни – це пам'ять та вшанування їх подвигів, які змінили життя цілим поколінням. Зараз спогади людей, яких нажаль немає вже серед нас. Пелюшенко Петро Захарович Народився 20 червня 1923 року, в селі Олександрівка Валківського району, що на Харківщині, в простій робітничій сім’ї. Навчався в Олександрівській школі, де закінчив 3 класи, потім навчався в с. Благодатному де й закінчив семирічку в 1973 році. Потім дуже тяжко хворів, тому ніде й не пішов далі навчатися. Рік промайнув у тяжких хворобах та сподіваннях на краще. Пізніше пішов на роботу у колгосп « Нове життя », де працював 4 роки. В 1942 році пішов до лав Радянської Армії, де потрапив одразу в бойову частину Єнакіївської девізії , якою керував генерал – полковник Говоров. Командиром полку був Щербаков Леонід Павлович. З цього й почався бойовий шлях. Частина наша була розвід групою, брали « язиків фашистських » про це свідчать мої нагороди та бойові рани. Свою першу нагороду отримав в 1943 році «За бойові заслуги», за те, що взяли в полон німецького офіцера. В 1944 році отримав нагороду «За бойові заслуги» по прориву німецької оборони Кривого Рогу і Нікополя за взяття міста Апостолова. Також в березні 1944 року були сильні бої на річці Інгумць, де також пролилося не мало крові наших солдатів, але ми не відступали, йшли вперед, звільнили від німців Новий Буг і Казанку, за що був також нагороджений. Далі йшли наші війська звільняючи Україну від фашистів і поливаючи її землі своєю кров’ю, своїми сльозами радості за те що з кожним днем все далі і далі відступали прокляті фашисти, звільняючи наші українські землі. Вже в квітні 1944 року ми витіснили німців з міста Шапрон де був важливий опорний пункт оборони фашистів. Ми були на підступах до Вени. Але це тільки розповідати можна швидко, а бої були кровопролитті і запеклі багато друзів загинуло на них і після кожного бою нас лишалося все менше й менше. Для мене також війна не пройшла безслідно лишилося на мені два поранення. Дуже добре пам’ятаю як це було . Сталося це в 1944 році в літку на підступах до Венгрії. Нашу розвід бригаду з шести чоловік послали в розвідку, також був наказ привести німецького язика в полон, та коли брали фашиста не все так добре вийшло, як хотілося б їх виявилося більше ніж нас, сподівалися розпочати бій в якому й було поранено осколками в ногу і голову. Друзі мене не залишили раненого витягли з бою, але ж з нами був німець, якого терміново потрібно було доставити в штаб, тому мене сховали в скалах, а самі повели полоненого до штабу, потім десь роздобули коней з бричкою і приїхали по мене. На цьому мої бойові дії були припинені на 22 дні, але я навіть їх не відлежав, і втік знову в свою девізію. Всю війну був тільки в своїй частині. Воювала частина в другому і третьому фронтах. І тільки в 1945 році ми таки змогли відвоювати столицю Венгрії Будапешт. Так, зима, люті морози, білий сніг, та чи був він білим? Важко згадувати ті часи цій літній людині, якій скоро виповниться 87 років, мабуть ні, та для нас це дуже важливі моменти їхнього життя, такого важкого, такого ніби далекого, але в той же час і не забутнього, бо неможливо забути ті страхіття, що пережила ця людина, ці сиві скроні, ніби притрушені тодішні снігом, ці зморшки на чолі, але в очах сяє доброта, хоч іноді і промайне промінчик смутку, коли говорить про загиблих друзів. Після закінчення війни 1945 році ще 5 років служив в Німеччині. І тільки в 1950 році повернувся на Батьківщину. Клименко Ганна Іванівна До війни на нашій території було 3 колгоспа «Липова Балка», «Совина», «Нове життя», які після війни стали одним колгоспом. В 1941р. бої йшли біля села Новоселівка . В цей час загинуло багато людей, дорога до села Благодатне була повністю засипана загиблими людьми. Їх поховали на вулиці Молодіжна. В 1941-1942 роках працювали на німців. Робили своїми кіньми і коровами. В ці роки вирощували соняшник, але землю ніхто не обробляв і доводилося саджати по минулорічній стерні. А влітку пололи по стерні. В березні 1943року в село Олександрівку вступили війська Червоної армії, але вини протримались лише тиждень. Коли наші війська відступали загинули батько Андрія Григоровича, Олексія Олексійовича батько і мій батько. Восени 1943року німці почали виганяти населення, виїжджали хто чим: возами, пішки, кіньми. Догнали до Лозоватки, а далі роз'їхались хто куди. Корів напували з річки, варили їжу на вогнищі. Люди від німців ховались в скиртах, в очереті. Німці підпалювали очерет і скирти. Горіли і люди і тварини. Ми сховалися в лісі, зав'язали писки коровам , щоб не мичали, а дітям затуляли роти, щоб німці нас не помітили. Тікаючи ми побачили німецьку бронемашину, яка їхала на нас, але наш танк перерізав їй шлях, ми бачили цей бій, після якого повернулися додому. Коли повернулися в село, всі хати були спалені. Непошкодженими залишилося всього 12 хат. Жили в погребах, землянках. Осінь того року була тепла і був час людям викопати землянки і відбудувати хати. Взимку хати топили бур’яном та дровами. Сходилися по чотири - п'ять сімей і так перезимовували. Як перезимували, почали обробляти землю за допомогою корів. В будні працювали в колгоспі, а на вихідні допомагали один одному в будівництві житла. Після війни відбудовували колгосп усі, діти, молоді жінки, діти сироти, старці. Худоба, яка залишилася у людей забиралася в колгоспи. Техніки не було, тому зерно носили на плечах. Про перемогу ми дізналися, коли садили колгоспну картоплю. Був організований мітинг, потім співи і сльози. Друга світова війна… Як багато змісту у цих словах! Сльози втрати і радість зустрічей, боротьба за свою Батьківщину і безмежне бажання жити, історії героїв і долі мільйонів людей… Про цю війну розказано багато. Є книги, які описують події того часу і люди, які бачили їх на власні очі, хоч їх з кожним роком все менше. Але не дивлячись на це, завжди можна почути щось нове, адже війна торкнулась кожного, не оминула жодної сім’ї, тому історій про неї стільки ж, скільки людей. Я хочу розповісти про долю двох жителів села Олександрівка, яких нажаль вже немає в живих, спогадами про них поділилися їх рідні. Військовополонений Точка Юхим Корніович 15 травня 1942 року рядовий Точка Юхим Корнійович потрапив у полон, захищаючи місто Керч. Його відразу відправили до табору Шталаг VI К (326), в якому він знаходився до грудня 1942 року. Історія Шталагу 326 почалася в травні 1941 року. Тоді ще до нападу на Радянський Союз, на краю Штукенброка, на місці навчального полігону Зенне колючим дротом була відокремлена площа 400 на 1200 метрів, на якій збудували бараки для охоронців та викопані водяні колодязі . Вже 7 червня 1941 року в табор Шталаг VI К ( 326) в Штукенброке почали привозити перших 7000 радянських військовополонених. Тяжкі випробування і страждання починалися для радянських полонених ще до прибуття до табору. Після багатьох днів і навіть тижнів , перебування на місці взяття в полон під відкритим небом, з денною пайкою , яка складалася з пригоршні необмолоченої гречки і трохи води, полонених групами по 60-70 чоловік грузили у невеликі товарні вагони. Ні сидіти, ні лежати в них було неможливо. Дорога до Німеччини тривала п’ять – сім діб. На весь шлях давали 150-300 грамів хліба, пити давали не кожен день. Багаточисленим пораненим та хворим на шляху не надавали ніякої медичної допомоги. По прибуттю на місце призначення з кожного вагону розвантажували до 10 трупів. У вагонах для скотини привезли полонених на найближчу залізницю і звідти пішим маршем пригнали до табору. Табірна територія ніяких приміщень та санітарних споруд для в’язнів не мала. Безсилим та напівголодним , мокрим від дощу і промерзлим до кісток прибулим в Зинне довелося будувати табір з нуля, перебуваючи під відкритим небом. Шталаг VI К ( 326) став постачати робочу силу на металургійні заводи та шахти Рура та постачати нею підприємства, які знаходяться поблизу. Умови праці були найсуворішими, експлуатація – найжорстокішою. Краще приходилося лише тим, хто працював в сільському господарстві. Раціон на добу становив 700-800 калорій - третина того, що людині потрібно для підтримки життя. Погане харчування, холод, антисанітарія стали головними причинами розповсюдження епідемій тифу та дизентерії, від яких в перші тижні полону померло близько тисячі чоловік. Хворих чи безсилих, утративши працездатність полонених повертали «На вихворювання» до табору. На практиці таке повернення дорівнювало смертному вироку, хоча в таборі не проводили масових розстрілів. Всього під час Другої світової війни табір пройшли більше 300 тисяч військовослужбовців Червоної Армії. Історики називають Шталаг 326 табором смерті. З 1942 року він виконує функції пересильного табору для рурської гірничої промисловості. З 1941 по 1945 рік через нацистський табір пройшли 300000 в’язнів. На братському кладовищі Шталаге 326 ( VI К ) Форелькруг – Штукенброк поховано 65000 чоловік. Вони померли насильницькою смертю: від голоду, хвороб, знущань, непосильної праці. Серед них православні, мусульмани, католики, буддисти та іудеї – радянські воїни, які захищали свою Батьківщину. Ховали померлих в 36 братських могилах, кожна довжиною 112 метрів. 15 грудня 1942 року військовополоненого Точку Ю.К. переводять до табору Шталаг VI А, в якому він перебував до серпня 1943 року. Перші радянські військовополонені прибули в Шталаг VI – А- Хемер восени 1941 року. З осені 1942 року масово почали прибувати тисячі радянських військовополонених для праці у вугільній промисловості. Відомо , що в листопаді 1942 року смертність в цьому таборі складала 140 чоловік в день. А з початку 1943 року Хемер остаточно перетворився в «Радянський табір», де одночасно утримувалися близько 47000 полонених. Радянських військовополонених використовували на найтяжчих роботах – вугільних шахтах Рура. Середня протяжність життя радянських людей , працюючих в шахтах, склала 5 місяців. Тих, хто через хворобу не міг працювати , повертали назад до табору, де було мало шансів на життя. Померлих ховали на різних кладовищах міста. Велике кладовище знаходиться на узвиші Duloh , поблизу Хемера. За три роки жертвами табору Шталаг VI –А стало 200000 людей, з них 160000 з Радянського Союзу. 20 серпня 1943 року військовополоненого Точку Ю.К. переводять до табору Шталаг VI - D, в якому він помер 15 лютого 1944 року. Шталаг VI – D був створений у вересні 1939 року та існував до березня 1945 року, займав площу 17 гектарів, мав дерев’яні бараки для проживання військовополонених, був четвертим у військовому окрузі за своїми масштабами. В ньому проводилася реєстрація, санітарна обробка та розподіл по робочих командах. В таборі зареєстровано більше 70000 військовополонених, з яких близько 10000 знаходилося постійно. Табір в Дортмунді мав більше 300 робочих команд, які використовували у важкій промисловості Німеччини. Полонені прибували з Польщі, Франції та СРСР. В таборі була сувора дисципліна. За провинність, часто не випадково , охорона знущалася над чоловіками: лишали їжі, підвергали муштрі, тілесним покаранням, відправляли до штрафного блоку, штрафної камери . безнадійним було положення хворих. Ні ліків, ні матеріалу для перев’язок ран не було. Кожному хворому грозила небезпека, що його, як непрацездатного розстріляють. 5095 радянських військовополонених поховані на центральному кладовищі в Дортмунті. Остарбайтер Петро Степанович Миколенко По – різному складалися солдатські долі, у кожного були свої фронтові дороги. Всі вони крізь вогонь боїв і біль втрат пролягали в одному напрямку – до Перемоги. Але бойовий шлях Миколенко П.С. був складним. Призвали молодика на службу В 1939 році, а вже в липні 1942 року солдат Миколенко Петро потрапив у полон до німців. Затриманих полонених німці відправили до табору для військовополонених «Шталаг VІ А», де з неймовірною жорстокістю знищували людей. Після прибуття полонених на них заводили особі справи. Полонених оглядав лікар, а потім їх переводили у віддалені табори і використовували як робочу силу. Восени 1942 року тисячі радянських військовополонених прибули в Хемер для роботи у вугільній промисловості. Смертність у ньому в листопаді 1942 року досягла 140 чоловік в день. Петро наважився на втечу, але вона була невдалою. Швидко натрапили наглядачі на слід і спустили собак. Так пошматованого собаками, знесиленого його доставили назад у концтабір. Там він познайомився з українкою, яку вибрав собі в прислугу хазяїн, яких називали «бауерами». В табір часто приїздили хазяїни, яким дозволяли відбирати собі робітників. Петро з жінкою назвалися родиною і їх взяли працювати разом. Тільки так він зміг вибратися з табору але перетворився на остарбайтера. Робота у господаря була тяжкою та і волі не було, бо виходити за межі обійстя суворо заборонялося. Але умови праці та проживання відрізнялися від таборних. Всім хто працював видавали трудові книжки. Петру Степановичу Миколенко була видана робоча книжка Nr А 365/000333. Згідно цієї книжки видно, що Петро працював в організації «Мастер Гоф», яка знаходилася в місті Гільденберг на вулиці Маерхоф, 3 з 1942 року по 4 листопада 1944 року. Роботодавцем був Кюрхер Георг. Кожному, хто працював у господаря видавали ще робочу картку ( див. додаток) , яка давала право на роботу тільки у даного роботодавця і втрачала силу, якщо залишали місце роботи. Як і більшість військовополонених, в’язнів концтаборів, остербайтерів Миколенко Петра визволили американці, але до рідної домівки Петро потрапив тільки в 1947 році. У лютому 1943 року почався невдалий наступ частин Червоної Армії на Валки . 28 лютого 1943 року були звільнені Валки військами Воронезького фронту, але 7 березня у Валки знову вступили фашисти. І тільки влітку 1943 року почався фронтальний наступ радянських військ у валкывському напрямі. Воронезький і Степовий фронти наступали з боку Богодухова. 16 вересня 1943 року Валківський район був повністю визволений від німецьких окупантів. Валківщина з честю вистояла двобій з фашизмом. Звідси вийшло 10 Героїв Радянського Союзу. Більш як І6 тисяч наших земляків з Валківщини воювали з окупантами на різних фронтах. Багато з них (5241 особа) загинули смертю хоробрих. У той же час в боях за визволення Валківщини в 1941-1943 роках поклали свої голови 4965 радянських воїнів із всіх колишніх братських республік СРСР. В 1983 році в Олександрівні встановлений пам'ятник радянським воїнам на братській могилі, де поховано 42 солдати, які загинули в боях за село з фашистськими окупантами в жовтні 1941 року, лютому і вересні 1943 року. Серед похованих - бійці 169-ї та 290-ї стрілкових дивізій, які звільняли село. Пам'ятник встановлений у вигляді скульптури воїна з автоматом. За пам'ятником — стела, в центрі якої— проріз у вигляді фігури смертельно пораненого солдата. На стелі викарбувані прізвища воїнів, які загинули в Олександрівці. Поряд з могилою споруджено пам'ятний знак на пошанування воїнів-односельців, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. На стелах, встановлених по обидва боки могили, закріплено вісім металевих меморіальних дошок з присвятними написами та прізвищами загиблих земляків. Сьогодні треба поклонитись низько Усім, усім хто не прийшов з війни. Вже весни не вперше травою покрили Відмітин війни навіть цятки малі. Лиш братські могили, священні могили Болять, не стихаючи, рідній землі. Героїв нагородили орденами, медалями, званнями, на їх честь названі вулиці, площі, кораблі… Потрібно це загиблим? Ні ! Це потрібно живим. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
